Потяг до Гранади

Потяг відправився з Мадрида о шостій ранку. Половина місць була порожня. Олена вибрала місце біля вікна і спостерігала, як місто поступається сухим відкритим полям.

Навпроти неї сіла жінка. Вона була літня — можливо шістдесят, а може й більше — і мала невелику сумку з бутербродом, загорнутим у фольгу. Незабаром задзвонив її телефон. Вона відповіла тихо, але в потязі теж було дуже тихо.

— Ні, я їй ще не сказала, — прошепотіла жінка. — Скажу, але не сьогодні. Сьогодні я просто хочу її побачити. — Пауза. — Вона не знає, що я хвора. Будь ласка, ти теж їй не кажи.

Олена подивилася у вікно і вдала, що не чує. Але не могла перестати слухати. Жінка розмовляла ще кілька хвилин, потім поклала слухавку і повільно з'їла свій бутерброд.

Коли потяг прибув до Гранади, жінка встала і подивилася на Олену. — Я їжджу до своєї онучки, — сказала вона, ніби пояснюючи щось, про що Олена вже запитувала. — Я не бачила її цілий рік. Гарної подорожі.

Олена спостерігала, як вона йде платформою і зникає в натовпі.